Ульяновский о м.Спиридоне

[hgr]

киевская книжка 2004 г. в пдф
http://rapidshare.com/files/70121835/Spiridon.pdf

кто пользуется -- всем благодарить parshev !

Comments

2 - ще дещо до теми про митр. Спиридона Київського

[(Anonymous)]

В Росії історія з антиуніатським митр. Спиридоном Київським взагалі замовчується, адже вона дещо підриває її міфи про “вселенське значення” невизнання Флорентійської унії у Москві. Насправді, розірвавши стосунки з уніятським Костянтинополем, Москва, на жаль, не спробувала поновити єдності з соборною повнотою Вселенського Православія – патріярхатами Єрусалимським, Олександрійським, Антіохійським, Охридським та Іверійським, що не просто відкинули унію Костянтинополя з Римом, але й піддали її анафемі, а на Русь у 1443 р. послали канонічного антиуніятського митрополита Спиридона Київського, якого, як і Ісидора, в Москві було заарештовано. Ставши на шлях повної самоізоляції, Московська Митрополія тим самим опинилась у стані схизми щодо інших Православних Церков, що згодом і зумовило майже сторічне заперечення її канонічності та анафематствування східними православними патріярхами. Це ж певною мірою зумовило і окремий, так би мовити “ізольовано-старообрядницький” поступ Московської Митрополії аж до сер. XVII ст. На жаль, у одноосібному, з політичних міркувань вигнанні Ісидора московська світська влада назавжди засвоїла той негативний досвід монопольного права втручання в церковні справи, розпорядження на власний розсуд долею ієрархів Церкви, позбавлення її реальної можливості морального впливу на дії світської влади, внутрішньої Свободи і Соборності, як передумови повноцінного духовного існування істинно-православної Церкви.

Ведучи мову про неоднозначність церковної політики московських світських можновладців часів унійних авантюр, не можна обминути увагою і того маловідомого у факту, що, позбувшись непокірливого грека Ісидора, московський князь Василь Темний (1425 – 1462) того ж року звернувся до отця-засновника унії – імператора Іоана Палеолога та патріярха-уніята Митрофана Кізикського поставити на Москву нового митрополита, тобто також уніята! На справді, Москва не насмілювалась на повний розрив з Костянтинополем навіть після прийняття греками унії. І невідомо, якою була б подальша доля Православія на Московії, якби греки вперто не відстоювали кандидатуру Ісидора. Так і не дочекавшись з Візантії позитивної відповіді та побоюючись нового повернення Ісидора, московський князь лише через сім (!!!) років всеж-таки наважився на самостійне поставлення власного кандидата – єп. Іони Рязанського. При цьому, за наказом князя було по-зрадницьки арештовано підпільного антиуніятського митрополита Спиридона Київського, який намагався знайти захисту від гонінь католика Казимира IV на стороні московського государя. В Московії від архиєреїв під присягою вимагали зректися київського православного митрополита Спиридона Єрусалимця, а згодом і м. Григорія ІІ Болгарина, а Новгород, що ризикнув заявити про свій перехід під юрисдикцію Київської Митрополії, Іван ІІІ в 1471 р. потопив у крові, назавжди зліквідувавши новгородські вольності та автономію Новгородської Церкви. Через рік посол Івана ІІІ (1462-1505) до папи Римського Сикста ІV, Фрязін, офіційно запевнив, що московський князь Іван ІІІ “визнає папу главою церкви, не відкидає Фльорентійського собору і готовий чекати до Москви спеціяльного римського легата, що на місці чітко вивчив би обряди руської віри, і вказав би шлях істини”.

З цих причин не варто було б переоцінювати і значення для Вселенського Православія, як це інколи роблять, ставлення московського князя до Фераро-Флорентійської унії, адже її категорично відкинули також монархи Болгарії, Сербії, Грузії і Молдо-Валахії. Болгарська Церква вже тоді оголосила себе чи не єдиною на всьому Сході охороницею чистоти Істинного Православія, а Болгарське Царство – його твердинею, “Третім Римом” і правонаступницею Візантійської православної імперії.