Ульяновский о м.Спиридоне

[hgr]

киевская книжка 2004 г. в пдф
http://rapidshare.com/files/70121835/Spiridon.pdf

кто пользуется -- всем благодарить parshev !

Comments

[hgr.livejournal.com]

готово!

Про митр. Спиридона Київського

[(Anonymous)]

У книзі п.Ульяновського, нажаль, історія з катакомбним митрополитом Спиридоном Київським недостатньо розкрита. Він посилається на значно пізніший документ з Костянтинополя, в якому митр. Спиридона було визнано митрополитом Київським. Але це не означає, що саме тоді його і було хіротонісано. Швидше за все, цією грамотою Костянтипольського патріарха за ним підтверджуються його права як митрополита, тоді як на митрополита його було хіротонісано значно раніше (в Костянтинополі ж над ним було здійснено не хіротонію, а хіротесію).

Багато хто з істориків вважає, що в митрополити Спиридона було хіротонісано в 1443 р. на Соборі в Єрусалимі, в якому взяли участь патріархи Єрусалимський, Олександрійський та Антіохійський, і які за наказом султана Амурата не просто відкинули флорентійську унію Костянтинополя з Римом, але й піддали її анафемі, а на Русь у 1443 р. поставили канонічного антиуніятського митрополита Спиридона Київського. Згодом, коли Костянтиполь зрікся унії, там теж визнали митр. Спиридона, здійснивши над ним хіротесію. Але згодом до Костянтинополя приєднався з унії митр. Григорій Болгаринович, і греки віддали йому Київську митрополію, усунувши напівлегального митр. Спиридона. Після цього митр. Спиридон втік до Московії, але там за наказом московського князя його було по-зрадницьки арештовано, тоді як підпільний антиуніятський митрополит Спиридон Київський намагався знайти захисту від гонінь католика Казимира IV на стороні московського государя. В Московії від архиєреїв під присягою вимагали зректися київського православного митрополита Спиридона. У в”язниці митр. Спиридон написав свою знамениту працю “Об Істинной Православной Вере”.

2 - ще дещо до теми про митр. Спиридона Київського

[(Anonymous)]

В Росії історія з антиуніатським митр. Спиридоном Київським взагалі замовчується, адже вона дещо підриває її міфи про “вселенське значення” невизнання Флорентійської унії у Москві. Насправді, розірвавши стосунки з уніятським Костянтинополем, Москва, на жаль, не спробувала поновити єдності з соборною повнотою Вселенського Православія – патріярхатами Єрусалимським, Олександрійським, Антіохійським, Охридським та Іверійським, що не просто відкинули унію Костянтинополя з Римом, але й піддали її анафемі, а на Русь у 1443 р. послали канонічного антиуніятського митрополита Спиридона Київського, якого, як і Ісидора, в Москві було заарештовано. Ставши на шлях повної самоізоляції, Московська Митрополія тим самим опинилась у стані схизми щодо інших Православних Церков, що згодом і зумовило майже сторічне заперечення її канонічності та анафематствування східними православними патріярхами. Це ж певною мірою зумовило і окремий, так би мовити “ізольовано-старообрядницький” поступ Московської Митрополії аж до сер. XVII ст. На жаль, у одноосібному, з політичних міркувань вигнанні Ісидора московська світська влада назавжди засвоїла той негативний досвід монопольного права втручання в церковні справи, розпорядження на власний розсуд долею ієрархів Церкви, позбавлення її реальної можливості морального впливу на дії світської влади, внутрішньої Свободи і Соборності, як передумови повноцінного духовного існування істинно-православної Церкви.

Ведучи мову про неоднозначність церковної політики московських світських можновладців часів унійних авантюр, не можна обминути увагою і того маловідомого у факту, що, позбувшись непокірливого грека Ісидора, московський князь Василь Темний (1425 – 1462) того ж року звернувся до отця-засновника унії – імператора Іоана Палеолога та патріярха-уніята Митрофана Кізикського поставити на Москву нового митрополита, тобто також уніята! На справді, Москва не насмілювалась на повний розрив з Костянтинополем навіть після прийняття греками унії. І невідомо, якою була б подальша доля Православія на Московії, якби греки вперто не відстоювали кандидатуру Ісидора. Так і не дочекавшись з Візантії позитивної відповіді та побоюючись нового повернення Ісидора, московський князь лише через сім (!!!) років всеж-таки наважився на самостійне поставлення власного кандидата – єп. Іони Рязанського. При цьому, за наказом князя було по-зрадницьки арештовано підпільного антиуніятського митрополита Спиридона Київського, який намагався знайти захисту від гонінь католика Казимира IV на стороні московського государя. В Московії від архиєреїв під присягою вимагали зректися київського православного митрополита Спиридона Єрусалимця, а згодом і м. Григорія ІІ Болгарина, а Новгород, що ризикнув заявити про свій перехід під юрисдикцію Київської Митрополії, Іван ІІІ в 1471 р. потопив у крові, назавжди зліквідувавши новгородські вольності та автономію Новгородської Церкви. Через рік посол Івана ІІІ (1462-1505) до папи Римського Сикста ІV, Фрязін, офіційно запевнив, що московський князь Іван ІІІ “визнає папу главою церкви, не відкидає Фльорентійського собору і готовий чекати до Москви спеціяльного римського легата, що на місці чітко вивчив би обряди руської віри, і вказав би шлях істини”.

З цих причин не варто було б переоцінювати і значення для Вселенського Православія, як це інколи роблять, ставлення московського князя до Фераро-Флорентійської унії, адже її категорично відкинули також монархи Болгарії, Сербії, Грузії і Молдо-Валахії. Болгарська Церква вже тоді оголосила себе чи не єдиною на всьому Сході охороницею чистоти Істинного Православія, а Болгарське Царство – його твердинею, “Третім Римом” і правонаступницею Візантійської православної імперії.

3 - ще дещо до теми про митр. Спиридона Київського

[(Anonymous)]

Розірванням стосунків з Костянтинополем Москва значною мірою наслідувала приклад митрополитів Молдови і Валахії, які за порадою Св. Марка Ефеського, видатного борця проти унії, відмовились визнавати унійні авантюри греків і увійшли в канонічні зносини з православним Охридським патріярхатом в Болгарії, тим самим (на відміну від Москви, що не прийняла канонічного антиуніятського митр. Спиридона Київського) уникнувши схизми та самоізоляції.

Слід підкреслити, що Фераро-Флорентійську унію було піддано анафемі патріярхами Єрусалимським, Олександрійським та Антіохійським іще на Єрусалимському Соборі 1443 р., до якого, з невідомих причин, Москва не побажала приєднатись. На цьому Соборі, як вже відзначалося, для Руси було висвячено канонічного антиуніятського митрополита Спиридона, що впав жертвою московсько-польських інтриг. Слід додати, що не було визнано Фераро-Фльорентійську унію і частиною Римсько-Католицької церкви. Базельський Собор РКЦ (1431-1449) постанови Фераро-Фльорентійського собору, в т. ч. і унію, в 1439 р. оголосив нечинними, а папу Євгена ІV (1431-1439) – позбавленим сану, замість якого було обрано нового папу Фелікса V (1439-1449). Фераро-Флорентійська унія ніколи так і не увібрала у себе реальних форм. Її, окрім греків, не було визнано не тільки цілим православним, а й навіть частково католицьким світом, а тому в історії вона назавжди лишилась як найбільш нездарна політична авантюра і фікція, від якої вже через 14 років і слід пропав навіть у Візантії та Римі.

Як знаємо, навіть після зречення унії 1453 року Костянтинополь не визнавав самовідокремлення (схизми) Церкви на Москві, неодноразово, на протязі майже ста років підтверджуючи виголошені їй анафеми та визнаючи канонічними лише Київських митрополитів. З цієї ж причини самочинного поставлення за наказом світської влади єп. Іони Рязанського на митрополита та самоізоляції Московської Митрополії не визнавали такі видатні руські святі, як Преп. Пафнутій Боровський та Преп. Максим Грек з численними духовними учнями та послідовниками.

Таким чином Московська Митрополія остаточно опинилась у стані самоізоляції, відриву від Соборності та повноти Вселенського Православія, що й зумовило її дещо морально надламаний, похмуро-тужливий т. зв. “старообрядницький” поступ. Тривалий час Київське Православіє за традицією іще продовжувало зберігати животворчі впливи на Півночі. Як відзначає проф. А. В. Карташев: “Залежність митрополита від державної влади зросла настільки, що він почав ставитись на митрополичий трон і скидатись з нього з примхи однієї тільки світської влади”. Це був суттєвий розрив з давньою традицією Києво-Руського Православія, його рівноправною симфонією Держави і Церкви, її внутрішньою Свободою і Соборністю. “Загибель свободи, – пише прот. Олександр Шмеман, – бачимо ми, перш за все, в Церкві. Теократичне Царство знає вже лише одну необмежену владу – владу Царя, поруч з нею мрякне образ митрополита чи патріярха, все слабше голос Церкви… Тріумф теократичної мрії, цей злет національно-релігійної свідомості обернувся тріумфом деспотії московського самодержавства, де були не тільки візантійські риси, але, перш за все, риси азійські, татарські”. Як відзначає проф. А. В. Карташев: “Церковна ієрархія, що словом та ділом виховувала московське самодержавство, сама повинна була смиренно підпасти під владну руку виплеканого нею ж дітища”

[hgr.livejournal.com]

сейчас я тоже думаю,что москва приняла флорент. унию, когда обращалась к патриарху-униату уже в 1441, и это было под влиянием Твери, где унию вообще никогда и никак не отвергали, а были очень ей рады.

но легенды о поставлении иерархии от Иерусалима -- это слишком общее место при "переписывании истории". какие есть документы об этом (т.е. источники, а не труды современных ученых)?

Униатская Русь?

[(Anonymous)]

Собственно, даже униат Исидор по возвращении из Флоренции несколько дней еще служил литургии в Богоявленском соборе, и с ним сослужили и причащались все епископы Московской митрополии, да и сам великий князь. Лишь после того, как князь прознал о связях Исидора с Казимиром и их коварных политических планах, он повелел арестовать Исидора, причем не за унию, а за политические связи с его противником Казимиром, с которым Исидор встречался в Литве. Так что хоть три дня, но и московский князь, и иерархия Московской митрополии все же были униатскими. Да и потом еще несколько лет поминали на литургиях в Московии патриарха-униата и просили от него поставить вместо чужого Исидора своего Иону. Если бы греки не упрямились за своего земляка Исидора и согласились бы поставить вместо него Иону, то вся Русь могла оказаться униатской. Такой, по сути, она и была несколько лек, пока на Руси поминали константинопольского патриарха-униата.

Re: Униатская Русь?

[hgr.livejournal.com]

вот это и я хотел сказать.
я напишу об этом более прямо в окончат. редакции книжки про Киев и Москву.

Re: Униатская Русь?

[(Anonymous)]

А что это за книга? Где можно почитать главы из нее? Весьма интересно...

Re: Униатская Русь?

[hgr.livejournal.com]

некоторые главы публиковались на Кредо. а вообще она еще д.б. издана в 2008.

о м. Спиридоне

[(Anonymous)]

Вот попалась под руку книга Д.Н. Бантыш-Каменского за 1903 год: "История Малой России от водворения Славян в сей стране до уничтожения Гетманства". - СПБ-Киев-Харьков: Южно-Русское книгоиздательство Ф.А.Иогасанова, 1903 г. Там на стр. 50 упоминается следующее:

"В списке митрополитов Киевских с Григорием упоминается лжемитрополит Спиридон, названный Сатаною, посвященный, будто бы, в Турецкой области согласно с волею Амурата II, около 1443 года".

Это историк дореволюционный, проимперский, если не устраивают современные украинские.

Re: о м. Спиридоне

[hgr.livejournal.com]

не попадалась, но и в Вашей цитате ничего не видно, -- на основании какого источника пишет автор и почему этому источнику считает возможным доверять.

историк -- это не источник. а источника я все еще не вижу.

Re: о м. Спиридоне

[(Anonymous)]

Судя по всему, он ссылается на "списки митрополитов Киевских", хранившиеся при Софиевском соборе в Киеве

Re: о м. Спиридоне

[hgr.livejournal.com]

так нельзя. номер рукописи, хранилище (если ркп. сохранилась), публикация текста...
если ркп не сохранилась -- ссылка на публикацию или на источник сведений (после чего д.б. критика этого источника)...